Українці – не лише нація хліборобів. Про це нагадує голова Українського інституту національної пам’яті, історик Олександр Алфьоров, який у публічній лекції пояснив, як і чому закріпився міф про відсутність власної еліти. Він навів історичні приклади, що свідчать про існування української шляхти і її реальний вплив на державне та культурне життя. Ця розмова повертає важливий пласт історії – ідентичність, що спирається на власну аристократію, інституції та символи.
Стереотип про «чужу» еліту і звідки він узявся
За словами історика, російська імперська традиція та Радянський Союз десятиліттями насаджували тезу: українці нібито не мали своєї аристократії, тож є лише «додатком» до «старшого брата». Такий конструкт стирав у публічній пам’яті образ провідної верстви, без якої будь-яка нація виглядає неповною. Алфьоров наголошує: маєтки в Качанівці та Тростянці – не декоративні декорації, а матеріальні докази існування і статусу родин, які формували порядок денний регіону.
«Забираючи у нас шляхту й еліту, імперії послаблювали національну суб’єктність – народ без провідників легше підпорядкувати»
Витоки: від бояр і зем’ян до панів
У середньовічній Україні діяли стани бояр та зем’ян – власників землі з військовими обов’язками. Це були прямі аналоги європейських рицарів: ідальго в Іспанії, джентрі в Англії. Згодом, у Великому князівстві Литовському, сформувалася верства панів, співмірна з баронами Західної Європи. Династії українських князів XV–XVI століть – Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Збаразькі – посідали місце титулованої еліти, мали родові герби та опікувалися освітніми й релігійними інституціями.
- Острозькі – фундатори освітніх проєктів і оборонців православної традиції;
- Заславські та Збаразькі – активні учасники регіональної політики;
- Вишневецькі – відомі військовими кампаніями та меценатством.
Козацтво як шляхетський стан
Алфьоров підкреслює: козацтво виростало з дрібної безземельної шляхти та боярського середовища. У Гетьманщині козаки отримали ключові риси шляхетства – землю, власну політичну організацію і право володіти зброєю. Найбільш «шляхетським» за складом вважався Стародубський полк – це показник соціального профілю регіону, де військова служба, власність та честь поєднувалися в єдиний статус.
Річ Посполита: права, герби і культурна місія
У межах Речі Посполитої українські православні роди Волині, Київщини та Поділля мали шляхетські права та власні герби. У XVI – першій половині XVII століття саме шляхта ставала носієм національної ідентичності: фінансувала братства, оберігала традиції та підтримувала Києво-Могилянську академію. За спостереженням історика, це був час, коли інтелектуальна та військова функції еліти працювали синхронно – для захисту віри, права й освіти.
«Шляхта не лише воювала, а й плекала інституції – від братств до академій, створюючи культурну інфраструктуру українських земель»
Імперська інкорпорація: як зменшували число дворян
Після ліквідації автономних інститутів Гетьманщини розпочався процес переведення козацької старшини до становища дворян Російської імперії. За перший рік, за даними Алфьорова, дворянський статус отримали п’ятдесят тисяч осіб – у Петербурзі навіть говорили про можливі сто тисяч дворян у «Малоросії». Далі, за його словами, імперська бюрократія методично відмовляла у визнанні шляхетства, знищуючи документи походження та обмежуючи права.
На Правобережжі, як стверджує історик, понад двісті тисяч шляхтичів позбавили дворянського статусу й перевели до міщанського стану через невідповідність імперським критеріям. Наслідок – скорочення впливу місцевих еліт і витіснення їх з політичної суб’єктності регіону.
Навіщо повертати мову про шляхту сьогодні
Алфьоров закликає не відмовлятися від терміна «шляхта» – це частина історичної правди про повноцінну суб’єктність українського народу. Україна історично мала значний відсоток рицарського стану – життя на прикордонні цивілізацій вимагало військових, освічених і відповідальних провідників. Повернення цієї оптики означає не романтизацію минулого, а розуміння витоків інституційності, спадковості культурних практик і відповідальності еліт.
Підсумок – «Право на свою історію»
Визнання ролі української шляхти – це не про титули, а про континуїтет. Воно допомагає побачити реальні корені освіти, самоврядування й оборони, а також зрозуміти, чому імперії так наполегливо стирали ці сліди. Знати свою еліту – означає впевненіше дивитися в майбутнє і не дозволяти іншим писати вашу історію замість вас.
